Світлана

Світлана — кохана жінка Ігоря . Саме вона назвала Ігоря Посланим.

Перша ніч

- Мій батько загинув, коли я була ще маленькою. Він був в чатах, коли на станцію намагався увірватися змій...

- Хто?

- Ну такий черв'як довжиною метрів тридцять і товщиною з метр. Вони риють нори. Харчуються всім живим. Всіх, хто був на варті, змій розірвав на шматки або проковтнув. Зате дозор встиг підняти тривогу і на підступах до станції змія вбили.
Мати не витримала смерті батька і раніше терміну пішла добровольцем у Верхній Табір. Вона вже померла. А я з братом залишилася на опікою Табору.
Коли мені було дев'ять, а йому сім, напали на Табір Дикі дигери. Вони схопили багатьох дітей з притулку, мене і брата теж.
Мене тягли в темряві по якимось норах, тунелях, переходах. Я намагалася вирватися - мене за це сильно били. Потім вони стали мене ґвалтувати.
Пам'ятаю якийсь колодязь, факел на стіні, смердючу калюжу, в якій я лежу, і четверо оздоблених волохатих страховиськ, які, змінюючись, це робили зі мною. Було дуже боляче і противно.
Потім я втратила свідомість, отямилася вже в нашому Таборі. Розповідали, що я гола, спливаючи кров’ю, мовчки повзла по тунелю в бік табору. Одному Богу відомо, як я там виявилася. Навряд чи втекла сама, Дикі дигери наших не відпускають, вони всіх з'їдають. Може Світлі Дигери відбили мене... А брат мій, Юрка, так і не повернувся...

Мене лікували, навіть в Центр в лікарню направили. Вилікували. Але дітей у мене вже ніколи не буде.
Зате в Центрі мені дали освіту і я стала послом. Хоча права на довге життя це не дає...

Ти, Ігоре, не думай, що я розжалобити тебе хочу, просто не з ким мені тут поговорити. Та й Саша, чоловік мій покійний, він Ходоком був, а бачиш які вони всі похмурі. І я бачила його рідко - то він у походах, то я у відрядженнях. Ні з ким мені тут поговорити, а вже скоро у Верхній Табір йти. Ти можеш взагалі більше до мене не підходити і не дивитися в мою сторону. Все одно я тобі буду вдячна за все до самої смерті.
Ігор, притискав до себе дівчину, і від жалю, безсилля змінити щось кусав собі губи. А потім сказав:

- Я тебя не віддам у Верхній Табір.

- Дурненький... Якщо б це було можливо... Але все одно спасибі.. Спасибі тобі за те, що ти прийшов в наше метро, спасибі за цю ніч, спасибі за ці слова...

У дигерів

Світлана прокинулася, подумала, що він хоче піти, міцніше його обняла, відкрила очі, смішно сморщила ніс і впевнено заявила:

- Не пущу!

- А я і не йду.

- Я тебе більше нікуди і ніколи не відпущу. Я від тебе не на крок не відступлюся. Ти - мій чоловік. Я так вирішила. А чоловік і дружина повинні бути разом. Завжди, до самої смерті. І після смерті теж. Ти розумієш мене?

- Розумію..

Світлана зітхнула:

- Та хіба ти можеш це зрозуміти? Якби знав ти, як мені без тебе погано було. Я трохи сума не зійшла. Добре хоч Майка знайшлася..

- Що?!

- Так, знайшлася! Уявляєш чудо яке! Я вже перестала сподіватися, а мені повідомляють, що вона на Нейтральну сама добралася і шукає свою маму - це мене, значить...

Тоді Світлана ще не знала, що Майка стрічковик, і що ця маленька дівчинка згубила цілий загін унівців і спецназу Центра.

- Юргенд, подивися їй потилицю.

Майка істерично билася, намагаючись вирватися з рук, але підбіг ще один дигер і вже тримав її за тулуб. Юргенд повернув дівчинку і підняв волосся з її потилиці.
Радист підійшов. На шиї дитини, як раз на межі волосся, проходила ледь помітна біла смуга - слід від майстерного хірургічного шва. Юргенд підняв очі:

- Вона - стрічковик?

- Вона погубила наш загін.

Два дигери поклали Майку, що звивалася вужем, на підлогу. Юргенд блискавичним рухом вихопив сікач і приставив вістря шипа до шиї дитини. Дівчинка сіпнулася, хребет її зігнувся, на губах проступила піна, очі були повні жаху:

- Не тре-ба!

Радист тримав зі всієї сили Світлану, яка рвалася до Майки:

- Не чіпайте мою дочку! Не вбивайте її!

Юргенд відповів:

- Світлана - вона стрічковик. Ти знаєш, що це означає.

- Вона мо-о-я до-о-нька!

Юргенд звернувся до Радисту:

- Посланий?

- Роби, що повинен робити.

Юргенд впевненим рухом вістрям сікача зробив надріз на шиї вже хриплячої Майки, швидким рухом двома пальцями дістав звідти хробака і кинув його до ніг Світлани. Дівчинка відразу обм’якла.

Радист, відпустивши Світлану, зі всієї сили наступив ногою на хробака. Світлана, ридаючи, підбігла до Майки і схопила її на руки. Дівчинка спокійно дивилася в очі і ледь рухаючи синіючими губами вимовила:

- Мамо.. прости Майку... я тебе...

Майка зітхнула останній раз.

Загибель

Пілот посадив вертоліт на майданчику в ста метрах від будки. Світлана бачила, що відбувається, що стрічечників розстріляли, але чомусь не вийшла на зустріч Радисту. Радист вбіг в будку. Дівчина сиділа на підлозі. В руках у неї був арбалет. Вона до останнього спостерігала за вікном, але тепер голова в протигазі була опущена.
На комбінезоні була пляма блювоти. Її знудило. Значить, вона отримала дозу. Радист схопив дівчину за плечі і почав трясти. Вона відкрила очі:

- Я знала, що ти прийдеш.

Радист схопив Світлану на руки і поніс з будки. Він сам себе заспокоював, згадуючи все, що знав про радіацію.
Ні, вона не могла за три хвилини отримати смертельну дозу - це однозначно. Значить, вона виживе; повинна вижити.
Всупереч своїй втомі, Радист ні разу не спіткнувся, він не міг спіткнутися, тому що ніс найцінніше, що у нього було в житті. Рахманов і спецназівець, побачивши, Радиста, що наближається із дівчиною на руках, підбігли і мало не силою забрали її у ослаблого Радиста. Вони швидко внесли її у вертоліт і зняли костюм.
На обличчі у Світлани і на внутрішній поверхні протигаза теж була блювота. При останньому нападі у неї вже не було сил зняти з себе протигаз. Світлану трясло.
Поки Родіонов діставав ліки від радіоактивного зараження, Радист заспокоював Світлану, ділячись своїми надіями:

- Все буде добре. Це тимчасово. Ти за пару хвилин не могла сильно заразитися.

Світлана похитала головою.

- Клапан... випускний клапан мого протигаза не справний. Я весь час дихала цим...

Радист швидко схопив протигаз і подивився на випускний клапан. Мембрана не прилягала до отвору, а вільно бовталася. Він не хотів у це вірити:

- Ти це знала? Ти знала, що протигаз несправний? Але чому ти нічого не сказала? Навіщо ти пішла з нами?

- Сам бачиш, без мене ви б не впоралися. А якщо б я сказала або одягла пов'язку замість протигаза, ти б мене не взяв. Адже правда?

Вона вимучено посміхнулася, але потім гримаса болю пробігла за її обличчю.
Світлані ставало гірше. Радист згадав ту суперечку між Світланою, Юргендом і Гапоном, коли вони не хотіли відпускати її. Вони знали, що один з трьох протигазів - не справний. Але Світлана свідомо йшла на вірну смерть, вибравши собі саме несправний протигаз.
Вона поставила собі останнє завдання - довести Радиста до вертольота. Вона її виконала, і тепер вмирає...
У Радиста на очах були сльози. Родіонов зробив укол знеболюючого прямо в вену.
Але це вже не могло їй допомогти. Кілька годин без протигаза в Мінську неминуче тягнуть необоротне розкладання шлунку, легенів і кісткового мозку людини.
Від знеболюючого Світлані стало трохи легше. Вона взяла Радиста за руку. Він злегка стиснув у руці її пальці. Вони не зводили один з одного очей. Вона вимовила останні слова:

- Благослови тебе Боже, мій Посланий.

Її вказівний палець провів дві перехресні риси по долоні Радиста. Це було хресне знамення.
Світлана закрила очі.

Шаблон:Муос

Книги серії Метро 2033‏‎